Підготував бр. Влад


Коли молодий чоловік попросив старого самітника: «Навчи мене молитися», той відповів: «Молися!» Звичайно, мудрець просто наслідував приклад Ісуса, до Якого звернулися колись апостоли з таким же проханням. Різниця полягає лише в тому, що Вчитель із Назарета відразу почав читати «Отче наш», до якого ми доєднуємось ось уже два тисячоліття!
Коли мені запропонували розміркувати про вірність покликанню, то перша відповідь, що спала мені на думку, була така: «Живи праведно — і не чуди!»

Мужність

Натхненний прикладом того монаха, я хотів знайти прості відповіді, оскільки глибоко переконаний, що на основоположні питання має бути проста відповідь. Мені пригадалися слова польського поета Збігнева Герберта, якими він закінчив вірш «Послання пана Когіто»: «Будь мужній Іди!» Лише видатні люди можуть настільки просто сказати про істину. Адже це так очевидно: щоб іти правильним шляхом, треба бути мужнім. Але ми живемо в часи «Великого Вавилону», і нічого немає очевидного, тому що… ніхто не надає значення словам і змісту понять. Кожний називає все, як хоче, і знайти спільну мову навіть щодо найпростіших питань стає дедалі складніше.
А що означає мужність у часи, коли ми повинні страхуватися від усього, а відвагу чи, скоріше, бравість багаті й бідні демонструють в екстремальних видах спорту, а не, наприклад, у справедливій війні pro Fide, Rege et Lege («За віру, короля і закон»). Чим, по суті, є цей необхідний для вірності дар Духа?
«Він зробив мене сильною і відважною, — писала св. Тереза з Лізьє, — і з того часу я йшла від перемоги до перемоги». Приклад цієї юної святої показує нам, що мужність складається не лише з міцності, сили й відваги, а й із довіри. Адже сутність дару Духа полягає в усвідомленні, яке з’явилося вже раніше, що «саме цього мені бракує — і я напевно незабаром отримаю це від тих, хто мене любить!»
Отже, першим кроком на шляху до того, щоб стати мужнім, буде усвідомлення власного страху й боягузтва разом із переконанням, що Бог не хоче залишити мене таким у цій долині сліз.
Якщо й далі слідом за св. Терезою з Лізьє дотримуватися воєнної термінології, то слід додати, що мужність необхідна як в атаці, так і в обороні. І хто знає, де вона є потрібнішою? Можливо, коли, працюючи до виснаження, ти прагнеш до великих цілей і час від часу помічаєш, що чергові етапи вже позаду, то в серці якось сама по собі народжується надія. Навіть коли бачиш, як багато ще має бути зроблене. Але коли ти в оточенні і шансу на порятунок немає, а ворог, як завжди, прикидається найсильнішим у світі, тоді потрібна мужність навіть для того, щоб просто вистояти. Коли навколо йде бомбардування, то найбільшим виявом мужності й самовладання буде… лежати, притиснувшись до землі, і не рухатися. Той, хто психологічно не витримає і підніметься в атаку чи почне тікати, уже загинув! «Моральне бомбардування» — це частий і важкий досвід, який, однак, може навчити внутрішньої мужності, не-занепадання-духом. Йдеться про те, щоб врятувати і зберегти в собі довіру і міцність серця тоді, коли дійсно нічого зробити не можна. Адже ж саме в такі моменти нас сильніше за все атакує жахлива спокуса впасти у відчай, стати безпомічним і пасивним.

Дарів Духа є багато!

Здається, що вірність — це нелегка справа, але згідно з логікою Творця й Спасителя, людина має бути особливо добре «екіпірована» на це завдання. Тому, розмірковуючи про значення мужності (fortitudo), я подумав, що й інші дари Духа Святого, про які каже наша традиція, виявляться добрими помічниками на цьому шляху. Так, мудрість (sapientia), що походить від Бога, допомагає помітити великі можливості, якими володіє добро, не забуваючи при цьому про силу зла. Мудра в цьому значенні слова людина знає, що Бог дійсно відіграє Свою роль, і лише спілкування з Ним приносить щастя. Мудра людина може завжди побачити Його присутність. Наш Учитель пережив на хресті величезну самотність: «Боже Мій! Боже Мій! Чому Ти Мене покинув?». Але Христос зміг знайти Його присутність і вигукнути: «Отче, у Твої руки віддаю Я Духа Мого».
Поруч з мудрістю стоїть розум (intellectus) – дар розуміння справ Божих, що передані в Писанні й Традиції Церкви. По суті, історія спасіння — це тисячі прикладів людей, які в очах світу по-ідіотськи програвали, але насправді помирали щасливими.
Дар ради (consilium) дає сили при прийнятті рішення. А готовність бути вірним на практиці стає дуже драматичним і болісним рішенням!
Довіра, про яку я згадував, говорячи про мужність св. Терези від Дитятка Ісус, виростає з дару побожності (pietas), що не має нічого спільного з фарисейським лицемірством. Це вміння вбачати в Богові люблячого Отця і бути стосовно Нього дитиною, впевненою у Його допомозі.
І ще нам даний чудовий дар страху Божого (timor Dei), але це не страх, у якому немає місця для любові, а здивування перед незбагненністю Бога і Його шляхів, а також сильне прагнення не обманути Його довіру до мене.

Покликання: самореалізація чи жертва?

Хоча саме слово «покликання» ще функціонує в нашій мові, воно використовується скоріше лише в патетичних висловах про «лікарів від Бога» і про «вчителів за покликанням». Зазвичай ми не думаємо про свій життєвий шлях як про покликання, а швидше як про самореалізацію і поривання до успіху.
Спробуємо придивитися до цих модних висловів і порівняти їх із класичними поняттями, що визначали життя наших визначних попередників.
У понятті «покликання» ініціатива належить до когось більш значущого, ніж я сам. У той же час поняття «самореалізація» явно підкреслює мою незалежність. Отже, у першому випадку людина повинна якось вийти за межі свого «Я». Проте в ситуації, коли «я сам себе роблю», ця зосередженість на собі може досягти загрозливих розмірів. Думаю, що всі ми, на жаль, зустрічали людей, які настільки активно роблять кар’єру або реалізують свою індивідуальність, що неозброєним оком були помітні сміховинність їхньої поведінки, їхній егоцентризм і навіть певне відставання в моральному розвитку.
У випадку, коли хтось інший покликає мене до чогось, роль особистості аж ніяк не зменшується. Оскільки мова йде про те, що вільна відповідь на поклик народжується не через просте підкорення волі сильнішого, але від бажання брати участь у чомусь значущому, від почуття, що тільки участь у чомусь такому дасть мені відчуття щастя. І саме тому я готовий пожертвувати багато чим і навіть усім. Тим часом самореалізація (молодша сестра споживацтва?!) спирається на сучасну «релігію прав людини», один з постулатів якої каже: «Я маю право на щастя». Тут слід додати, що щастя, яке мають на увазі в цьому випадку, частіше за все виявляється сукупністю речей, якими володіють, отриманих вражень і пережитих відчуттів. Можливо, тому люди тепер так багато фотографують: немовби вони бояться втратити цей «капітал вражень» через амнезію і склероз.
У свою чергу, слово «жертва» сьогодні здається взятою зі «Словника рідковживаних слів». У наші дні навіть квіти для коханої або дитячі іграшки під ялинкою почали сприйматися радше як інвестиції в майбутнє. А покликання служити комусь або чомусь — це завжди зречення або жертва. Проте тут головна не стільки сама відмова від якогось блага, скільки скоріше вибір одного з можливих варіантів розвитку. Проблема розуміння таємниці жертви і її заміщення згаданою «теорією інвестування» здається дуже дитячою: ми хочемо з’їсти тістечко і одночасно його залишити! Людина «покликання і жертви» просто знає, що неможливо володіти всім, бо в цьому світі є дуже багато взаємовиключних речей. І це, напевно, дуже добре, тому що кожен із нас отримує щось своє, і всі ми один одному потрібні. Той, хто хоче мати все, ймовірно, дуже боїться бути залежним від інших, тому що не вірить, що хтось може насправді його любити.

Єресь успіху

Скажемо прямо: на практиці гонитва за успіхом перешкоджає будь-якій надії та вірності покликанню. Бо в основі поняття «успіх» лежить порівняння з іншими (і навіть із самим собою і своїми власними досягненнями). Смисл його полягає в тому, щоб показати, що я кращий або найкращий. А порівняння завжди породжує пиху (якщо все вийшло), гіркоту (якщо виявився найгіршим з усіх), або змушує нас залишатися в товаристві «середнячків», які зазвичай створюють чудовий фон для наших «успіхів у порівнянні». І оскільки після вчорашнього успіху сьогодні ти знову повинен доводити, що це не випадковість, і ти здатний на більше, то успішна людина починає нагадувати… собаку, котрий ганяється за власним хвостом. Із тією лише різницею, що тварина знає, що це гра.
Ліками від подібного божевілля є євангельське вчення про плоди життя в Духові Святому. Плоди народжуються як звичайне продовження природи самого дерева, як сукупність його щоденного внутрішнього розвитку. А внутрішнє є прихованим від очей, і отже, як вчить мудрець, є найважливішим. Згадаємо два переліки плодів людського життя, які наводить нам св. Павло в 5-у розділі Послання до Галатів, і з надією поглянемо на власне життя, у якому таку велику роль відіграють незначні речі. Хоча любов, радість, мир та інші сестри надії — це справжнє багатство світу, «великі світу сього» ніколи цього не зрозуміють, оскільки це видно лише мудрецям та іншим «вбогим духом»: адже перші мають надію, а другі знають, що все є благодаттю. Тому вони можуть бути вірними отриманому дару і принести щедрі плоди.

Андрій Белят ОР (powolanie.dominikanie.pl
http://www.dominic.ua).

Гарна стаття. Особливо сподобався розділ "Єресь успіху".

Світський успіх -- на фоні чиєгось занепаду.
Успіх христитянина -- власна малість, у якій велич Божа.

Не плутайте успіх з кар'єризмом. Господня є земля, і все, що на ній, а тому успіх в життєвих справах теж є даром Божим і за нього потрібно Богові дякувати та використовувати цей успіх для служіння ближнім і оновлення лиця землі. Мойсей мав успіх у Песаху і побудові ізраїльської нації, Давид і Соломон були успішними. Успішним був і Юда Макхабей, розбивши військо Селевкідів і визволивши Ізраїль. Проповідь апостолів була успішною, і Християнство поширилося по цілому світі. Домінікани теж успішні, бо мають ряд університетів (напр. Анґелікум), завдяки яким поширюють Томізм по усій Церкві...

Не лицемірмо й не будьмо "псами смердящими" з вічно хворої і винуватої "духовності".

Пане Петре,
думаю, ви розумієте, що все чиниться по волі Божій!
Ну, а ми повинні чинити на славу Божу!

Домініканці, як і ми також покликані до цього (і як ви вже зазначили, у них це не погано виходить! )

Думаю, вам відомо про їх діяльність і на Україні, яка відбувається до сьогодні...
Порівняти їх можна, радше, з псами Господніми (Domini — Господа, canes — пси, гра слів — прим. авт.), що покликані зализувати рани Вселенської Церкви на Сході. І в цьому їм завжди допомагатиме св. Домінік, який обіцяв бути зі своїми братами всюди. «Imple Pater, quod dixisti! Виконай, Отче, що обіцяв!» (це репліка на закид про "псів смердящих") wink

P.S
Мені здався дивним Ваш тон... сказати - з-іронізований...
не хотілося б зараз забридати у цей бруд, однак, якщо ви продовжуватимете... справедливим буде підняти і питання про УКУ... з їх вадами та здобутками... чи не так?

Стосовно "псів смердящих":
так іменує себе молільник в "Ранішніх молитвах" візантійського Часослова. Такими означеннями ряснять авва-подібні розповіді. Наприклад: "Я жил подобно псу, ты мне бросил корку хлеба как псу, и я ел подобно псу..." (Після чого ігумен його "возлобызал"...). Вираз означає адепта такої "духовності", яка, окрім почуття власної гріховності, нікчемності і постійної вини нічого іншого йому не "внушаетъ". Для радості від перебування у Божій любові, щастя, успіху там немає місця...

Шановні учасники дискусії! Не говоримо про згромадження, а про покликання. Одначе, на Заході Католицька Церква і монашество ведуть суспільство, а на теренах України спостерігається те саме з точністю до навпаки: гниле православ'я (маю на увазі конфесійне) зміщує нас повільно, але невпинно назад.

Чому «українське богослов’я» не відбулося... Реакція на інтерв’ю Блаженнішого Любомира
http://risu.org.ua/ua/index/blog/~taras.tymo/44600/

Бога треба дякувати за все: за успіх і за банкроства. Слава Богу за все!
Нічого не буває без його волі. Як говорить Господь і волосся не уцпедет з нашої голови без Його волі.
Старець Никон Бєляєв писав до своїх чад: /.../ Необхідно всім приготуватися до страждання. Без визнання гідним себе скорбот за своє падіння не можна пізнати Спасителя. Приклад двох розбійників. Від перекази себе волі Божої в серці людини є духовна сила віри і духовну розраду. Бесскорбная життя - ознака неблаговоленія Божого до людини. Не слід заздрити живуть бесскорбно, бо кінець їх бесскорбія плачевний. Спокуси і скорботи виявляють стан душі людини, висловлюючись сучасною мовою, вони є як би яким іспитом. Скорботи оберігають від звеличування. Віддання себе Богові: Його волі про нас, Церкви з її навчаннями і таїнствами, євангельського вчення. Самовільно вдаватися в скорботі є зухвалість, гординя, божевілля. Приймай те, що посилає Бог. Плід скорбот - в очищенні душі і її духовний стан. Його треба зберігати. http://www.optina-pustin.ru/834-itak-poterpim-vse.html