Як альтернативу непристойним та різким полемікам, що мають місце на цьому форумі пропонуємо розглянути питання про межі Церков на основі нових документів Католицької Церкви та Російської православної Церкви.

Два документи: декларація Конгрегації Доктрини Віри Римо-Католицької Церкви «Dominus Iesus» (далі Декларація або Д) від 6 серпня 2000 року та документ «Основные принцыпы отношения Русской Православной Церкви к инославию» (далі Принципи або П), який було прийнято на Архиєрейському соборі РПЦ 14 серпня 2000 року.

Звісно, ці два тексти не можливо порівнювати, оскільки вони різні навіть з точки зору формального представництва. Декларація, схвалена Папою, має авторитет церковного Учительства Римо-Католицької Церкви, тоді як Принципи – всього-на-всього розгорнута позиція однієї з Помісних Православних Церков (хоч і покликається на узгоджені раніше рішення ІІІ Передсоборної Панправославної Наради 1986 року та Панправославної зустрічі в Салоніках 1998 року).

Проте порівняльний аналіз можливий, якщо виокремити одну загальну тему, а саме – про межі Церкви. Цій темі присвячено главу IV Декларації («Єдиність та єдність Церкви»), а також глава І Принципів («Єдність Церкви та гріх людських розділів»).

Перше, що необхідно відзначити, це спільність початкової еклезіологічної думки: Церква, заснована Ісусом Христом, у своїй суті єдина і об’єднана. Основою цієї єдності є те, що у церкви один Глава – Христос, і разом з Ним вона [Церква] є одним Тілом. Церква – людська структура, «не просто спільнота учнів» (Д16); «єдність Церкви вище за будь-яке людську чи земну єдність, вона дана як досконалий і божественний дар» (П 1.3).
Наслідком такої єдності та єдиності Церкви є її вселенський характер, її католичність. Церква є «таємницею спасіння» (Д 16), «хранителька та подателька Святих Таїнств у всьому світі» (П 1.1). Її істотні характеристики – повнота та цілісність.

На цьому, отже, закінчуються майже дослівні подібності Декларації та Принципів. Далі мають місце деякі відмінності, які стосуються, по-перше, ідентифікації «своєї церкви» з єдиною та об’єднаною Христовою Церквою, а, по-друге, визначення статусу інших християнських спільнот.

Православна позиція дуже проста. Принципи починаються такими словами: «Православна Церква є істина Церква Христа, створена Господом і Спасителем нашим…» (1.1). Далі зустрічаємо таке самовизначення: «Православна Церква є істина Церква, в якій безпечно зберігається Священне Передання та повнота спасительної благодаті Божої. Вона зберегла в цілості та чистоті священну спадщину апостолів і святих отців. Вона усвідомлює тотожність свого вчення, богослужбової структури та духовної практики апостольській благовісті та Переданню Древньої Церкви» (1.18).

Таким чином, православні практики не помічають складне питання про співвідношення єдиної «Христової Церкви» та, власне, «Православної Церкви». Адже твердження, що «Православна Церква є істина Церква Христа», не значить з необхідності протилежне, а саме, що Істина Церва Христа є Православна Церква (тобто: лише Православна). Однак такий підхід можна зрозуміти також як певний вияв скромності, невизначеність статусу інших церков (про це нижче).

В той таки час важливим і властивим для православної позиції є ототожнення всього церковного устрою з «Древней Церковью» (вираз «Древняя Церковь» в документі зустрічається декілька раз). Однак це суттєве для православної еклезіологічної свідомості твердження не знаходить свого розвитку, не конкретизується, так само як і не пояснюється, що вони розуміються під назвою «Древняя Церковь». Очевидно, що впродовж віків не одне в церковному житті та в церковній свідомості змінювалось, і було б важливо пояснити зміст і характер цих змін. Але в даному випадку ми маємо справу з особливим акцентуванням насідуваності та вірності Православ’я початковому Переданню – не більше.

Католицька позиція – більш складна. Спочатку говориться про «історичну неперервність» між Церквою, заснованою Христом, і, власне, Католицькою Церквою (що, очевидно, як і у випадку з Православною Церквою). Потім відбувається ускладнення, яке полягає в тому, що замість дієслова «є» вживається, з покликанням на ІІ Ватиканський Собор, дієслово «перебуває»: Церква Христа перебуває (subsistit in) в Католицькій Церкві, якою керує намісник Петра та єпископами в єдності з ним.

Питання полягає в тому, як розуміти це «перебування» та на скільки цей термін «працює» при визначення статусу роз’єднаних братів.

В самому тексті Декларації пропонується таке пояснення: «Словосполученням "subsistit in" ("перебуває в") ІІ Ватиканський Собор прагнув урівноважити два вислови: з одного боку, що Церква Христа, не дивлячись на розділи, які існують між християнами, перебуває в повноті лише в Католицькій Церкві; з іншого боку – те, що "поза її межами можна зустріти безліч зернят святості та істини" (тобто в Церквах та церковних спільнотах, які не є у досконалому сопричасті з Католицькою Церквою)».

Цитований вище пасаж у свою чергу пояснюється у примітках таким чином: «Тому інтерпретація тих, хто виводить із форуми subsistit in тезу про те, що єдина Церква Христа може також існувати в некатолицьких Церквах і церковних Спільнотах, суперечить справжньому тексту соборового документа. "Собор, навпаки, обрав слово subsistit саме для того, щоб пояснити, що існує лише одна «субстанція» істинної Церкви, в той час коли поза її видимою структурою знаходиться тільки elementa Ecclesiae [елементи Церкви], які – будучи елементами тої самої Церкви – направлені та ведуть до Католицької Церкви" (Конгрегація Доктрини Віри. Повідомлення про книгу «Церква: харизма та влада» Леонарда Боффа [1985]». Також думка, висловлена терміном «повноти» міститься у наведеній з енцікики Ut unum sunt (Щоб всі були одно): «Елементи цієї вже установленої Церкви існують, об’єднані в повноті в Католицькій Церкві і, без цієї повноти, в інших спільнотах» (Д 17).

Повернувшись до православного документа, можна побачити, що не дивлячи на відзнаки у твердженнях, католицьке саморозуміння схоже на православне, яке зафіксоване в Принципах. Тут ми також зустрічаємось із твердженням, що Православна Церква – як істинна Церква Христа – «несе повну відповідальність за поширення Істини Євангелія Христа, рівно як і повноту влади свідчити» про віру (1.1), і зберігає «повноту спасительної Божої благодаті» Разом з тим з християнами інших конфесій, «не дивлячи на розрив єдності, залишається деяке неповне сопричастя, яке є завдатком можливості повернення до єдності в Церкві» (1.15).

Більш помітні відмінності двох позицій виявляються при описі еклезіологічного статусу християн різних конфесій.

Декларація розрізняє за межами католицької Церкви «справжні помісні Церкви» та «церковні спільноти», які «не є Церквами в істинному значенні цього слова» (17). Критерієм для цього важливого розрізнення є збереження апостольського спадку єпископства та дійсної Євхаристії.

Статус перших дуже високий: «Церква Христа перебуває і діє також і в цих Церквах, навіть якщо їм
не вистачає повного сопричастя із Католицькою Церквою». Зрозуміло, що під «справжніми помісними Церквами» говориться про Помісні Православні Церкви, а під «церковними спільнотами» - протестантські деномінації.

В той таки час підкреслюється початкова думка про єдність богозаснованої Церкви та, відповідно, про єдність церковної «субстанції». Відповідною у цьому випадку буде цитата з декрету ІІ Ватиканського Собору: «Хоч ми і віримо, що ці Церкви та відділені від нас спільноти страждають деякими недоліками, тим паче вони позначені вагою і значенням у таємниці спасіння. Бо Дух Христа не відмовляється послуговуватись ними як спасаючими засобами, сила яких походить від тієї повноти благодаті та істини, яка ввірена Католицькій Церкві» (17).

Отже, у ватиканській Декларації ми маємо справу з тим, що можемо назвати сотеріологічним еклезіоцентризмом. Ні Господь Ісус Христос, ні Дух Христа (а відтак – Святи Дух) не діють незалежно Один від Одного та, відповідно, окремо від Церкви як Тіла Христа. Ця думка особливо підкреслюється, знову ж таки з покликанням на ІІ Ватиканський Собор, в 12 пункті Декларації: «Собор тісно пов’язує з самого початку таємницю Христа з таємницею Святого Духа. Усе влаштування Церкви її Головою, Ісусом Христом, розглядається як діяння, яке він чинить у сопричасті зі Святим Духом». «Консерватизм» цього твердження полягає у вірності традиційному вченню про Церкву як особливе місце спасіння. Будучи творінням Христа, а як наслідок, Триєдиного Бога, - Церква не є якоюсь «надмірною реальністю», як обмежує свободу спасительного замислу Творця щодо Його творіння, але засобом для спасіння.

В православному документі визначення статусу християн інших конфесій страждає очевидною невизначеністю. Поряд з тим виглядає, що це – характерна, концептуальна чи навмисна невизначеність, оскільки вона виражена негативно, так би мовити, «апофатично». У документі читаємо: «Спільноти, які відійшли від сопричастя з Православ’ям, ніколи не розглядались як позбавлені благодаті Божої. Розрив церковного сопричастя неминуче призводить до пошкодженню благодатного життя, але не завжди до повного її зникнення у відокремлених спільнотах» (1.15). «Церковне становище відокремлених не може тлумачитись однозначно». І, відповідно, далі більш нечітко: «В роз’єднаному християнському світі є ознаки, які його об’єднують: Слово Боже, віра в Христа як Бога та Спасителя, який воплотився (1 Йн 1:1-2;4:2,9), та відверте благочестя» (1.16).

Останнє висловлювання, очевидно, стосується тих конфесій, які ватиканська Декларація назвала «церковні спільноти» (тобто протестантські деномінації). Щодо стосунків із Католицькою Церквою, то ніяких особливих приписів в основному тексті Принципів не спостерігаємо (це, напевно, можемо пояснити антикатолицьким настроям, які сьогодні так поширені між російським православним духовенством та багатьох мирян). Проте в ДОДАТКУ до документа Російської Православної Церкви, присвяченому історії та сучасному становищу її екуменічних стосунків, можемо побачити припис «Стосунки з Римо-Католицькою Церквою», в якому мовиться: «Діалог з Римо-Католицькою Церквою будувався і повинен будуватись в майбутньому з урахуванням того ключового факту, що вона є Церквою, в якій зберігається апостольське спадкоємство рукоположень».
Однак повернемось до основного тексту Принципів, який дає можливість для того, аби ствердити: в православній свідомості проблема меж Церкви до сьогодні є дуже далекою від будь-якого задовільного рішення (це, однак, не означає, що ця проблема розв’язана у Католицькій Церкві).

В пункті 1.17 читаємо: «Існування різних навернень [в Православ’я з інших конфесій] (через Хрещення, через
Миропомазання, через Покаяння) свідчить про те, що Православна Церква підходить до інших конфесій диференційно. Критерієм є міра збереження віри, Церковної структури та норм духовного християнського життя. Але влаштовуючи ті чи інші навернення, Православна Церква не прагне бути суддею міри збереження чи пошкодження благодатного життя в конфесіях, вважаючи це таємницею Провидіння та суду Божого».

Не тяжко помітити, що за цитований пасаж містить явні внутрішні суперечності. Адже диференційний підхід до представників інших конфесій, заснований на критерії «збереженні віри, Церковної структури та норм духовного християнського життя», за логікою передбачає визначені норми про «міри збереження чи пошкодження благодатного життя в конфесіях». У іншому випадку про диференціацію говорити не доводиться. Якщо ця «міра збереження» є «таємницею Провидіння та суду Божого», в реальній практиці Церкви не може бути ніякого розрізнення навернень.

Проте логічна проблема в даному випадку, як можемо припустити, пов’язана з церковно-історичними фактами. Справа в тому, що реальна практика Православної Церкви не мала і не має логічного (богословського) обґрунтування. Ще пів сторіччя назад православний богослов протоієрей Миколай Афанасьєв, після ретельного дослідження історії, теорії та практики зарахування до Православної Церкви з схизматичних та єретичних спільнот, прийшов такого висновку: «Церковна свідомість у Візантії не могло оминути розриву між богословською думкою, яка наполягала на повному відкиненні таємниці хрещення єретиків і "схизматиків", та церковною практикою, яка визнавала хрещення єретиків. Позаяк ні перша, ні друга думка не формувались у певне вчення, тому питання про прийняття до Церкви єретиків не вийшов із стадії фактичного рішення окремих фактичних випадків… Православна Церква і до сьогоднішнього дня залишається з практикою, не обумовленою богословським вченням, чи із вченням, яке не виправдовує практику. Це невдача узгодити одне та інше покликане через незрозумілість у догматичному вченні про Церкву, зокрема, невизначеністю вченнями про межі Церкви» (Николай Афанасьев. Вступление в Церковь. Москва, 1993. С. 150,153).

Важливою видається ще одна паралель, яка стосується погляду на християнську роз’єднаність. Отже, в Декларації читаємо: «Недолік християнської єдності, безумовно, є раною для Церкви; не тому, що вона позбавляється єдності, але "оскільки розділення є перепоною для здійснення в повноті її універсальності в історії"» (17). Відповідно, в Принципах: «Роз’єднаність християн стало відкритою кривавою раною на Тілі Христа. Трагедія розділень стала серйозним видимим викривленням християнського універсалізму, перепоною у справі свідчення світові Христа» (1.20). Поряд з цим православне твердження – біль сильне: тут мова не лише про гріх проти універсалізму, але про те, що розділ пройшов по цілому «церковному тілу», а значить, повнота Церкви повнота Церкви залишається у певному сенсі не цілісною, доки християни залишатимуться розділеними.
В чому ж полягає суть роз’єднання з наявними близькими еклезіологічними позиціями – перш за все розділення католиків та православних?

Для католиків знаком відокремленості Східної Церкви є неприйняття нею першості влади Єпископа Рима як наступника св. Петра та, відповідно, відсутність сопричастя з ним (Д 17). За великим рахунком, це питання про юрисдикцію. Для православних «розділення християнського світу є розділу у самому досвіді віри, а не лише в доктринальних формулах» (П 2.11). У відношенні до Католицької Церкви перепоною є «характер розвитку віро навчальних основ та етосу РКЦ, які не один раз йшли окремо від Передання та духовним досвідом Древньої Церкви» (П, Додатки). Питання про юрисдикцію, усе ж таки, є внутрішньо церковним. Саме тому православні так болісно реагують на факт унії з Римом і феномен «східної традиції»: це сприймається як неналежна, незаконна крадіжка етосу та традиції Східної Церкви. З тої ж таки причини багато православних не здатні визнати як важливий екуменічний фактор визнання Католицькою Церквою особливої цінності східно-православної духовної та богословської традиції. В даному випадку християнської ексклюзивності католиків православні здатні запропонувати власну ексклюзивність.

Однак, в кінцевому підсумку, головною перепоною на дорозі екуменічного зближення двох Церков є сама їх близькість, а також і подібність еклезіологічних позицій. Занадто великі претензії тієї та іншої сторони на володіння «повнотою церковності», що яскраво видно у документах, які ми з вами розглядаємо.


Залишається один шлях – діалог.